Дерев’яні сходи колишнього графського палацу ведуть “на відділ”. У довгих коридорах гуляють молоді люди з психічними та інтелектуальними порушеннями, вивезені з Харківської та Запорізької областей.
Коли влітку 2022 року їх поспіхом, під звуки гучних вибухів, без пояснень заштовхували в поїзди, вони не знали, що новим черговим “домом” для них стане старезний палац у селі Заклад Стрийського району на Львівщині.
“Доброчинний інститут для сиріт та убогих”
Австрійський граф Станіслав Скарбек заснував на Львівщині наприкінці 19-го століття “Доброчинний інститут для сиріт та убогих”. У часи графа відкрити подібну інституцію вважалося шляхетною справою й підсилювало добру репутацію та заможність пана.
У палаці приймали тих людей, кого в 19 столітті вважали “убогими” та “знедоленими”. За збереженими свідченнями очевидців, мешканців та мешканок графського “Доброчинного інституту” навчали різних ремесел та католицького богослів’я. Та якими були тоді умови проживання й ставлення до мешканців і мешканок замку – зараз важко встановити.
Згодом, за радянської влади, “Доброчинний інститут” перетворили на в’язницю НКВС, де утримували бранців і бранок совєтського режиму – патріотів України.
Із початком повномасштабної війни рф проти України у 2022 році палац знову став місцем несвободи – психоневрологічним інтернатом.
Сьогодні палац-інтернат є прикрим свідченням того, що за понад півтора століття в Україні, як і за часів графа, людей з інвалідністю вважають “убогими та знедоленими”. Їх ізолюють за межами населених пунктів, залишають відірваними від громади та суспільства, як бранців інституційної системи.
Попри наміри України змінити підходи до соціальної підтримки людей з інвалідністю та зобовʼязання перед ЄС провести деінституціоналізацію, “доброчинні інститути”, що мали би залишитися далеко на сторінках історії, переживають свій “Ренесанс”. Виклики війни та нездатність органів соціального захисту на місцевому рівні надати належну підтримку евакуйованим людям призвели до створення нових інституцій. Люди з інвалідністю в них соціально ізольовані, зачинені за пошарпаною зеленою хвірткою в кращому випадку, а то й запроторені за паркани з колючим дротом.
Недбала евакуація
Першими в палац приїхали 70 людей із молодіжного відділення Шевченківського дитячого будинку-інтернату Харківської області. Селищний голова згадує, що медсестри та санітарки, які їх мали би супроводжувати, не наважилися евакуйовуватися, і тільки одна працівниця супроводжувала людей дорогою в поїзді. Невдовзі і ця працівниця поспішно повернулася назад на Харківщину, а люди з інвалідністю втратили останній звʼязок із минулим довоєнним життям. Без належного супроводу та персоналу, який добре знає характери та індивідуальні потреби мешканців і мешканок, люди з інвалідністю опинилися практично сам на сам із невизначеністю.
Уже пізніше мешканці та мешканки палацу розказували, як їх пхали в автобус, що мав довезти їх до залізничного вокзалу, як вони вискакували звідти. А потім дивилися одне на одного, чекали, щоб хтось перший вийшов з автобуса. Варто розуміти, що для людей, які протягом багатьох років жили ізольованим життям із чітко визначеною і незмінною рутиною, така евакуація стала надзвичайним стресом, погіршила їхній емоційний та психологічний стан.
Психолог інтернату Ігор ділиться, що люди після такого довгого шляху, сповненого цілковитої невідомості, обстрілів, почувалися вкрай недобре. Він зазначив, що знадобилося немало часу, аби люди впоралися з цим новим стресом та повернулися в норму. Ігор додав, що такі кардинальні зміни можуть викликати різноманітні реакції та значно перевантажити нервову систему як у людей без інвалідності, так і в людей із психічними та інтелектуальними порушеннями.
Ситуація з евакуацією людей з інвалідністю з інституційних закладів Харківщини насправді відображає загальну тенденцію ставлення до інституціоналізованих людей з інвалідністю. Евакуація з Харківщини та інших прифронтових областей не була належно організована, оскільки недбале та зневажливе ставлення до безпеки та комфорту мешканців та мешканок інституцій де-факто є нормалізованим.
Андрій, якого ми зустріли на вулиці, розповів, як добиралися до палацу. Дорогою через вікна автобуса він бачив побиті танки і тіла. Їх спинив росіянин, очевидно, на блокпосту, питав, куди їдуть. Санітарка, яка супроводжувала людей, просила просто пропустити.
— Ми не знали, куди нас везуть. Але розуміли, що нас бомблять і хочуть вбити. Але чи не схочуть нас убити там, куди везуть, ми також не знали.
Індивідуальні потреби, фізичний та психологічний комфорт людей залишається поза увагою як керівництва інституцій, так і органів влади на місцевому рівні, що підтверджують розповіді мешканців і мешканок палацу-інтернату.
Люди з різними долями
Станом на листопад 2024 року в палаці жило 230 людей віком від 17 до 71 року. Із 70 людей персоналу, у психоневрологічному закладі працює лише 1 психолог та 1 психіатр на пів ставки. Для такої кількості людей, які зазнали значного стресу та потребують додаткової психологічної підтримки і реабілітації внаслідок евакуації це критично мало.
Психолог Ігор зустрів і запросив показати приміщення. Почали огляд із пекарні. У палаці встановили новеньку пекарню. Жінки й молоді дівчата, яким це подобається, допомагають пекарці щодня випікати хліб.
Леся, головна пекарка, закладає в духовку хліб із льоном й обіймає молоду дівчину, яка їй допомагала місити тісто. Помітно, що в них теплі й дружні відносини.
І це ще раз доводить, що людям з інвалідністю, як і кожному і кожній із нас важливо бути частинкою суспільства, що в людей з інвалідністю точно такі самі потреби в прийнятті, соціальній приналежності та самореалізації. Проте інтернат аж ніяк не може ці потреби задовольнити.
Майже всі люди, які проживають у палаці, це люди з інвалідністю 1 та 2 груп, більшість є позбавленими дієздатності судом та мають опікунів чи опікунок – родичів або директора/директорку закладу. Відповідно життя в ізольованому закладі не є їхнім вибором, термін перебування в інтернатах визначають опікуни.
У палаці вони можуть перебувати до закінчення війни, і ще 4 місяці після. Статус “недієздатних” позбавляє мешканців і мешканок палацу-інтернату будь-якої можливості розпоряджатися власним життям. Інституційна система побудована так, що їх можуть перевести в інше місце, не запитуючи, чи хочуть вони цього, чи не хочуть.
Ті мешканці та мешканки інтернату, з якими ми розмовляли під час випадкових зустрічей у палаці, якраз звідси їхати не хочуть, вони зовсім не знають, яким може бути життя поза інтернатами. На жаль, їхній досвід – це інтернати, місця несвободи й тотальна дискримінація. Порівняно з іншими інтернатами, в яких їм довелося побувати, саме тут ставлення до них лояльніше. Люди бояться, що наступний заклад, в який їх перемістять, знову виявиться “тюрмою строгого режиму”, тому пишуть різні заяви й просять, щоб їх залишили в палаці.
«Я так розумію, що тут ставлення до них краще. Їм навіть здавалося, що в нас занадто демократично, бо звикли до зовсім іншого ставлення. Із їхніх розмов я зрозумів, що ранішевони жили в строгій дисципліні й жорстокості», – каже психолог Ігор.
Те, як мешканці та мешканки тримаються за палац і бояться покидати його, порівнюючи з попередньою інституцією, є свідченням похмурої та невтішної тенденції. Більшість із них ніколи не знали незалежного життя, не були частиною громади і все життя провели в ізоляції. Для них палац – це вибір меншого зла, адже про те, щоб жити самостійно, вони навіть не можуть мріяти.
Ми поспілкувалися з молодим чоловіком із синдромом Дауна. Йому 28 років. Мама працює медсестрою в Харкові, і розлука на відстані важко йому дається. Нещодавно хлопцеві купили мобільний телефон, аби він міг з матір’ю говорити хоча б інколи.
Іншому молодому чоловіку 22 роки, він із Харківщини. Постійно шукає маму. Його рідна матір померла. Перед тим її позбавили батьківських прав. Хлопець живе мріями, що його всиновлять. Навряд чи це станеться, але психолог Ігор продовжує відправляти листи в різні установи.
Анастасія – жінка старшого віку. Просить психолога зателефонувати її синові. Із надією запитує, чи той приїде на вихідні. Син відповідає, що не знає, чи приїде. Зрештою, Анастасія і не пригадує, коли бачила його востаннє, — той завжди лише обіцяє.
Юнак Дмитро. Він стискає в долонях листочок із зошита, на якому вчиться писати. Показує усім, хто трапляється йому дорогою. Він тішиться, бо йому вдається.
Олександра — художниця зі Слов’янська. Вона розмальовує велику стіну палацу. Малює синьо-жовтий стяг, колоски, хліб. Кілька дівчат допомагають: підносять пензлі, стережуть свіжий малюнок, аби ніхто не зачепив пальцями. Олександра зробила в палаці творчу майстерню. Тож ті мешканці та мешканки, яким це до вподоби, мають заняття з малювання з жінкою. В інтернаті для жінки можливості творчої і професійної самореалізації є надзвичайно обмеженими. Якби Олександра жила незалежно в громаді, то могла б перетворити свою творчість на повноцінну роботу, заробляти власні кошти та навчати інших.
Андрій – із Харкова. У нього є дівчина й він мріє жити з нею у власній квартирі. За теперішніх умов жити окремо у власній квартирі, навіть орендованій – мрія.
Аліна живе в кімнаті зі ще трьома жінками. Вона розглядає у вікні місцеві пагорби. Аліну часто питають, чи вміє вона читати і писати. Ні. Її ніхто не навчив. Нині їй 37 років. Усе життя жінка провела в інституціях. Жаліється, що її хочуть забрати в інше місце:
«Я зверталася в департамент, що не хочу звідси їхати. Тут нормальні санітарки. Не б’ють. У шістнадцять років я собі поклялася: мене більше ніхто не “троне”. Перше моє питання, коли приїжджаю в інтернат, чи тут б’ють? Якщо ні, то можу жити спокійно. Там, де я була, просто жити не хотілося. А тепер хочеться. Вам колись робили больно?»
Аліна дуже любить плести прикраси з бісеру. Їй подарували спеціальний станок і матеріали, а вона облаштувала собі куток кімнати під майстерню. Жінка бере до рук силянку, яку назвала «Вогонь», відкриває мою долоню й лишає прикрасу в ній. Відтак повертається до вікна дивитися на пагорби.
Аліна каже, що з 4-літнього віку її та інших дітей в інтернаті називали одним словом – “дібіли”. І що вона за все життя такого надивилась, що й ворогу не побажаєш. Із палацу вона їхати не хоче, але сама нічого не вирішує, бо інституційна система “дбає” про жінку так, як зручно системі, але не Аліні.
***
Мешканці та мешканки палацу-інтернату – дуже різні особистості, кожен і кожна зі своїми мріями, бажаннями, прагненнями та захопленнями. Вони мріють про навчання, роботу, творчу реалізацію та самовираження, створення сім’ї та облаштування власного побуту в окремому житлі. Словом, вони мріють про речі, що доступні і звичні для будь-якої людини, яка живе незалежно в громаді. Однак для мешканців і мешканок інтернату ці прості блага є далекою мрією. Вони можуть бути важливими і корисними членами суспільства за належної підтримки держави та громад, але поки їхній потенціал залишається обмеженим діючою інституційною системою.
Деінституціоналізація, що зараз на самому старті, може стати шансом на гідне життя в громаді для мешканців і мешканок палацу-інтернату і ще кількох десятків тисяч людей з інвалідністю і старшого віку з різних куточків України.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Disabled People’s Organisations Denmark (DPOD) та Міжнародного Фонду «Відродження» (МФВ) в межах проєктів «Fostering dеinstilutiоnаlisаtiоn of people with disabilities in Ukrаіnе» та «Створення передумов для незалежного та гідного життя для всіх», але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку DPOD, New Democracy Fund (NDF), Фонду та Інституту Відкритого Суспільства (OSF).
