Інституції – місця поневолення, яких не має бути
Основні ознаки інституції
У цьому матеріалі спробуємо розібратися з визначенням інституції, які права порушуються під час перебування в них, а також із тим, чому інтернати та інші види інституцій потрібно закривати, а не реорганізовувати чи модернізувати.
Керівні принципи з деінституціоналізації (від 2022 року) наводять визначальні елементи інституції, за якими можна зрозуміти її суть, зокрема:
- обовʼязкове спільне використання помічників/-ць та асистентів/-ок та відсутність або обмежений вплив на те, хто саме надає допомогу людині з інвалідністю;
- ізоляція та відокремлення від самостійного життя в громаді;
- відсутність контролю за повсякденними рішеннями;
- відсутність вибору тих, із ким жити;
- жорсткий розпорядок незалежно від особистої волі та вподобань;
- ідентична діяльність в одному місці для групи людей під певною владою;
- патерналістський підхід у наданні послуг (важливі рішення щодо їх якості та змоги отримання за людину ухвалюють ті, кому це було делеговано законом);
- нагляд за побутовим устроєм;
- непропорційна кількість людей з інвалідністю в одному місці.
Інституціалізація за ознакою інвалідності (окремо або в поєднанні з іншими ознаками) складає заборонену форму дискримінації.
Як можна зрозуміти з цього списку, ідея просто скоротити кількість людей в інтернаті не змінює суті інституційності, адже кількість людей – лише одна з дев’яти основних характеристик такого закладу.
Інституціоналізація стосується будь-якого утримання людини окремо від інших, заснованого лише на її інвалідності або в поєднанні з такими підставами, як “догляд” і / або “лікування”.
Комітет надає широкий список закладів, які за своєю суттю є інституціями, і цей список не є вичерпним:
- заклади соціального догляду;
- психіатричні заклади;
- лікарні тривалого перебування;
- будинки для людей старшого віку;
- палати під охороною для людей з деменцією;
- спеціальні школи-інтернати (зокрема для дітей з різними видами інвалідності);
- реабілітаційні центри (крім громадобазованих);
- транзитні будинки (halfway house – місця, де можуть залишатися люди з інтелектуальними та психосоціальними порушеннями після виходу з лікарні й до того моменту, як вони почнуть жити самостійно);
- групові будинки;
- будинки сімейного типу для дітей;
- установи судово-психіатричної експертизи;
- гуртожитки для людей з альбінізмом, лепрозоріями.
Наразі, в умовах повномасштабної війни в Україні, на інституції можуть перетворюватися місця тимчасового проживання для внутрішньо переміщених осіб і модульні містечка, якщо в них на невизначений термін залишаються проживати люди старшого віку та люди з інвалідністю.
Комітет також наголошує, що до інституцій належать психіатричні заклади, де людину можуть позбавити волі на тривалий час, зокрема задля:
- спостереження;
- догляду;
- лікування;
- профілактичного утримання.
Також немає значення, чи установою керують державні або приватні структури. Як і не має значення те, чи буде усунено один або кілька інституційних елементів, адже це не скасує факту, що інтернат є місцем несвободи, поки наявна решта елементів.
Наприклад, навіть якщо будинок для людей з інвалідністю розташований у громаді, але попри це мешканці/-ки продовжують ділити на всіх помічників/-ць та не можуть ухвалювати самостійні рішення, зазнають примусового лікування або мають одного й того ж самого визначеного для них постачальника послуг, – такий заклад є інституцією.
“Незалежне життя та включення в суспільство – Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб особи з інвалідністю могли жити в суспільстві автономно та були включені в громаду з рівним доступом до громадських послуг та установ”, – йдеться у статті 19 Конвенції про права людей з інвалідністю.
Чому інституції потрібно ліквідувати
Україна ратифікувала Конвенцію про права осіб з інвалідністю у 2009 році. Проте дотепер інтернати залишаються фактично єдиним доступним форматом організації проживання та надання соціальних послуг значній кількості людей з інвалідністю.
Згідно з Керівними принципами з деінституціоналізації від Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, люди з інвалідністю в усьому світі, всупереч зобов’язанням згідно з міжнародним правом, продовжують поміщатися в заклади в умовах, що загрожують життю. Тож проблема функціонування інтернатів як форми організації послуг – не лише проблема України.
“Процеси деінституціоналізації або не відповідають Конвенції, або запізнилися”, – зазначено в документі.
Він указує на ключові порушення прав людини, спричинені інституціоналізацією:
- стаття 5 – право на рівність і недискримінацію;
- стаття 12 – відмова у правоздатності (зокрема щодо права володіння майном, його успадкування, управління власними фінансовими справами, права на рівний доступ до банківських позик, іпотечних кредитів, права обирати та бути обраним/-ою до органів влади тощо);
- стаття 14 – затримання та позбавлення волі на підставі порушення здоровʼя (право на свободу та особисту недоторканність);
- стаття 15 – право на свободу від катувань і жорстоких або принизливих видів поводження та покарання, включно з примусовим медичним втручанням (зокрема застосуванням психотропних препаратів, електросудомної та конверсійної терапії);
- стаття 16 – право на свободу від експлуатації, насилля та наруги, зокрема за гендерними ознаками;
- стаття 17 – право на захист особистої цілісності;
- стаття 25 – право на охорону здоровʼя на рівні з усіма людьми.
Важливо розуміти, що інституціоналізація суперечить праву людей з інвалідністю жити самостійно та бути включеними в громаду. Відповідно держави-учасниці Конвенції про права осіб з інвалідністю повинні скасувати всі її форми та не вдаватися до них у жодних випадках. Також інституціоналізація не може розглядатися як форма захисту дітей з інвалідністю. Реконструкція, перейменування, зменшення кількості мешканців та мешканок у закладі – не є формами деінституціоналізації.
