Максим усе дитинство та юність провів в інтернатах. Уже й не згадає, як там опинився. Спершу Максим потрапив у школу-інтернат. Там, згадує він добре годували. Довчився до 10 класу і перевели до Запорізького дитячого будинку-інтернату. Пробув там 3 роки, до повноліття.
Чоловік пригадує, що претензій до інтернату, в якому довелося жити, в нього нема. Напевно тому, що був юний, не мав з чим порівняти, і відтоді збереглося враження, що дуже пощастило з директоркою.
«Вона не дозволяла нікому ображати дітей. Якщо хтось ображав дитину, то звільняла з роботи. Умови були досить хороші. Мені дозволяли їздити в місто, погуляти випускали. Приміщення було непогане, ремонт. Директорка була строга з нянечками і виховательками, але не з дітьми. Кормили 6 разів на день. А ще вона нас обіймала. І ніколи не казала: “Відстань, я зайнята”. Слухала наші проблеми, приділяла увагу, одним словом»
Максим небагатослівний. Про життя в інтернаті каже, що його все влаштовувало й жалітися нема на що. Однак попри те, що мав 2 групу інвалідності, в інтернат для дорослих чоловік не хотів категорично. Людей з інвалідністю й інтелектуальними порушеннями після досягнення повноліття переводять зазвичай у психоневрологічні інтернати. А після досягнення ними віку 35 років – у геріатричні пансіонати. Фактично це означає одне – приреченість провести все життя в інституціях. Максим це розумів і свій вибір коментує просто:
«Не збирався прожити в неволі до смерті. Мені хотіли поставити діагноз “розумово відсталий”, але не підтвердили. Потім пощастило зустріти друга з благодійного фонду, і той підказав, що в “дорослому” інтернаті уже не так весело, і дороги назад, у вільне життя, нема».
За межами інтернату
Коли Максим у вісімнадцятилітньому віці покинув стіни інституції, йому було дуже страшно. Ніхто його до цього не підготував. Максим не знав, як далі бути, куди йти, що робити в цьому великому незнаному світі. Найперше, що він вчинив, це звернувся у благодійний фонд, який опікувався випускниками інтернатів. Там і залишився пожити на певний час.
«Коли я йшов з інтернату, мені не пропонували нічого. Викинули – і живи, як хочеш. От поза інтернатом ніхто вже не вказував, куди йти, що робити. Куди можна, куди ні. Після інтернату найперше треба було навчитися жити. Там цього не вчать. Там думають за тебе. Була одна співробітниця хороша, вона і розказала, як себе поводити на волі, щоб нікого не образити. Потім вже сам вчився».
Максиму запропонували «від держави» пожити, як спершу обіцяли, у квартирі. Однак багато деталей не надали. Пізніше виявилося, що це гуртожиток, і житиме він не сам у невеличкій кімнатці.
«Мені це не сподобалось, я віддав ключі і пішов. Пішов до хрещеної. Думав, допоможе. А от вона сказала йти в інтернат для дорослих. Їй дуже подобалось, щоб я був в інтернаті. Але я не хотів, тож хрещена стала колишньою хрещеною. І правильно зробив, бо от зараз на волі живу, допомагаю. На волі, розумієте?»
Максим навчався до 10 класу у школі-інтернаті. Каже, що навчання йому не давалося легко. Було дуже складно. Тому й коледж «не потягнув», щоб професію якусь здобути. Максим займався паверліфтингом, їздив на змагання у школі, але розвивати це захоплення й надалі не вийшло. Ще дуже чоловіку подобалося працювати з деревиною. Ділиться, що швидко навчився цього ремесла від заступника директора. Згодом це знадобилось у дорослому житті. Бо отримав омріяну роботу на меблевій фабриці.
«Дуже люблю з деревом працювати. Але звільнився сам за станом здоров’я. важко було мені, навантаження було велике».
Друга робота, яку спробував, – двірником. Тут не склалося, бо не поладнали з керівницею.
«Вона не вміла спілкуватися з працівниками. От вона мене ображала! Все їй не так було. Кричала, що я не так підмітаю. Думаю, я їй просто не сподобався. Бо завжди стояв на своєму. То ніяк у нас спілкування не складалось. Теж звільнився звідти сам. Зараз я не працюю. Шукаю роботу, але вакансій не бачу. Людей з інвалідністю мало хто бере. Всі “здорових” хочуть».
Максиму 41 рік. Йому зараз дуже допомагає благодійний фонд. Зокрема, оплачують комунальні послуги. А от державної підтримки геть не вистачає.
Максим отримує пенсію, що становить приблизно дві з половиною тисячі на місяць. Звісно, що цього надто мало, аби могти жити й повноцінно задовольняти свої потреби. Максим, проте не нарікає. Каже, що так, хотілось би й житло своє, й роботу з добрим ставленням, й більше грошей на прожиття.
Довелося Максиму пожити і в окупації, правда, недовго – два дні. Він зрозумів, що відбувається щось дуже погане, і переїхав у більш безпечне місце, у село. Повертатися назад, на окуповані землі, не збирається. Каже, що там йому робити нічого.
На запитання, як йому живеться у новій громаді, чи є вдосталь спілкування, чоловік відповідає:
«Мене все влаштовує. Єдине, чого хочу, щоб закінчилась війна».
Також Максим радить тим людям, які живуть в інтернатах, ніколи не опускати рук, боротися за свої права. А від держави хотів би, аби допомагали випускникам інтернатів з житлом, підтримували й збільшили фінансову складову допомоги.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проєкту «Створення передумов для незалежного та гідного життя для всіх». Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
