Ця історія не про концтабори, не про жорстокий російський полон, а про життя в одному з українських психоневрологічних інтернатів.
Щоб поспілкуватись наживо з Мирославом (ім’я людини змінено у цілях безпеки, оскільки відкриті заяви про життя в інтернаті можуть створити додаткові проблеми), чи іншими мешканцями інституційного закладу, необхідний спеціальний дозвіл. Щоб його отримати, потрібно звертатись у різноманітні державні установи, дотримуючись певної процедури. Але й навіть це не гарантуватиме того, що вас пропустять відвідати інтернат закритого типу. Зокрема й тому, що не хочуть, аби про реалії життя в ньому дізналось якомога більше людей.
Мирославу 25 років, у нього інвалідність 2 групи. Свого повного діагнозу він не знає, як і про життя поза стінами інтернату.
Матір від нього відмовилася, ще коли він був маленьким.
Є в Мирослава заповітна й щира мрія – стати двірником, а ще – здобути свободу.
«Так ми і сидим у чотирьох стінах»
Спілкуємось з Мирославом увечері.
«У мене немає мами, папи, ні дяді, ні бабушки. Нема нікого. Кругла сирота. Мама мене покинула, написала відмову від мене. Тож мене зі самого народження возять туди-сюди, як собачку. То в дитячий інтернат, то в дорослий. Але мені не хочеться тут сидіти. Бо дуже погане ставлення. Наприклад, якщо я не хочу йти на роботу, я недавно переніс складну операцію, то мене все одно заставляють йти. Знущаються», – так починає розповідь про себе хлопець.
Інтернат закритого типу – це режимний об’єкт. Мирослав каже, що за межі інтернату його не випускають. У таких місцях дорослим повнолітнім людям на все потрібен дозвіл адміністрації.
«Я не можу собі позволить навіть сходити в магазин. Я получаю пенсію. Дуже маленьку – 360 гривень (левова частка державної допомоги – 75% – перераховується на користь інтернату – ред. примітка). То я хочу собі купити хліб, кофе, чай, булочку. Коли получаю пенсію, йду і питаю – можна сходити в магазин? А вони мені одне і те – “нєзя” (не можна – ред.). От вам інтернат закритого типу. І шо ти їм скажеш? Так ми і сидим у чотирьох стінах. Дуже скучно мені. Ну от в столову сходим, трохи погуляєм і всьо».
Чоловік чи не щодня запитує про дозвіл вийти у дирекції. То у відповідь йому лише повторюють: «У тебе нікого нема, шукай собі опікуна, рідних, тоді й підеш». Самому щось вирішувати Мирославу в інтернаті не дозволяють, документи не віддають, навіть, коли він запитує про свій діагноз, чи недугу, йому кажуть: «Зачєм тобі то знать?».
Зі слів Мирослава, розпорядок дня в інтернаті вельми одноманітний: поїли, прогулялися і назад у палати. Ніякого дозвілля не передбачено, а головною розвагою є пройтися коридором і всю ніч дивитися телевізор, поки санітарки сплять.
«Ходимо туди-сюди, тиняємося. Не хочеться тут сидіти. Хочеться, чесно вам скажу, спілкування. Хочеться бути серед людей. Спілкуватися. Розказати комусь свою історію, про себе, як-от я вам розказую зараз. Тут такого нема і не буде. Є у нас Володя такий, він зараз в отпуску. То я до нього приходжу, він мені про Бога розказує. Вже інтересно. Але якщо підійти до персоналу, до санітарки наприклад, і сказати, що я хочу поспілкуватись, то відповідь одна – “нєт, нєт, нєт, мені ніколи”. Розвернулась і пішла».
Мирослав тихим спокійним голосом ділиться, що йому найбільше болить те, що він нікому не бажає зла, нікому нічого поганого не зробив, і єдине, чого йому хочеться, – це людяного ставлення до себе. А інколи – звичайної комунікації та контакту із зовнішнім світом. Хіба це так багато?
«Харчування ще тут дуже погане. Суп без картоплі. Гречаний суп буває дають, макарони, картоплю і рибу жарену. Якщо, наприклад, дають фрукти, то не цілі. А дають по половинці. Якщо маленьке яблуко, то дають ціле, якщо велике – половину. Директору жалуємося на це, він розвертається і йде. Немає такого, щоб послухали. А деколи директор приїде, коли нема в нього настроєнія, покричить із матами на хлопців і піде. Щоб спитали: “Як ви? Який у тебе настрій?” – тут такого нема. Нема і не буде. Та взагалі ставлення до нас дуже жорстоке».
«Нас штовхають, б’ють, голову розбити можуть»
За час нашої розмови Мирослав постійно зазначає, що не знає й не зазнавав в інтернаті нормального ставлення. Натомість часто наголошує на жорстокості у поводженні з мешканцями інтернату, знущаннях і системній кривді, якої вони зазнають усе своє життя, проведене там. Чоловік каже, його дивує, як люди, особливо персонал інтернату, можуть бути такими жорстокими.
«Ну ти ж прийшов на роботу. Ти прийшов до живих людей. Ми не тварини. То навіть, як тварину вдарити, і то шкода буде. Ми не скотина. А вони нас штовхають, б’ють, щоб впав, голову розбити можуть, руку поранити, щоб кров пішла. А потім нах..й послав і всьо. Ми свої обов’язки виконуємо – ліжка застелили, поїли, по коридору пройшлись. А вони? Їхні обов’язки глядіти за нами, але не так – прийти, бити й уніжати (принижувати – ред.)».
Крім цього, на думку хлопця, персонал може зловживати застосуванням психотропних ліків. Він підозрює, що ліки (нейролептики, седативні та транквілізатори) дають мешканцям не завжди за призначенням, а просто так, бо так легше й зручніше, коли людина з інтелектуальними порушеннями «у відключці». І коли люди під дією цих препаратів увесь день сплять, то в туалет йдуть під себе, й за ними змушені прибирати сусіди по палаті. Не санітарки.
Та навіть усе це згадуване не є апогеєм жорстокості й свавілля в інтернатах. Мирослав продовжує:
“У нас є ізолятор. Якщо людина захворіє, її закривають в ізоляторі. Роздягають повністю догола. І там є один матрац. Усе. Ні подушки, ні простирадла, ні одіяла. Людина так лежить в ізоляторі день, а то й місяць. Не випускають. Принесуть їсти, чи їв він там, чи не їв – нікого не обходить. Навіть не зайдуть подивитись, живий ти там чи вже неживий. То добре, коли сонце на вулиці. А зимою?”
Згадуючи ізолятор, голос Мирослава змінюється. Він починає говорити швидше, виразніше, емоційніше і голосніше. Напевно тому, що має одну історію про друга, який помер у тому ж таки інтернаті. Це був молодий хлопець, ровесник Мирослава. Коли юнака привезли в інтернат, він плакав, що не хоче сюди. Всіляко опирався. Директор його побив і направив в ізолятор. Хлопець почав просити й плакати, що хоче просто подивитися телевізор, тільки б не потрапити в ізолятор.
«Директор залітає з матами, бере його “за шкірки” й каже, що в нас тут жорсткі правила: “Я сказав в ізолятор, значить ти йдеш в ізолятор”. Тоді разом із санітаром беруть його “за шкірки” і кидають. Ну яке вони мали право таке робити з ним, як із собакою? Скажіть мені, поясніть. Він тоді упав, голову розбив. Ніякої допомоги йому вони не надали».
Мирослав зупиняється. Додає, що той його добрий друг помер уже. І згадувати про це йому досі дуже боляче. А тоді запитує, чи не важко слухати про такі ситуації. Переймається, щоб не вразити цими історіями про побиття та знущання. Відтак розказує вже свою історію з ізолятора, де прожив місяць за те, що втік з інтернату кілька місяців тому.
«Я втік у Київ. Забрав тихо свої документи. Хоча вони сказали, що украв. Але документи мої, про мене. Так? Бо навіть, якби я попросив свої документи, мені б не дали. Вони почали мене шукати. Я ховався місяць. Але поліція мене зловила і привезла назад. Повели мене не в палату, а зразу в ізолятор. Я кажу, що не піду туди, бо знаю, що то таке. Але мене закрили майже на місяць. Весь одяг забрали. В туалет ходив на відро. Закривали на замок».
Ізолятор – спосіб покарання в цьому інтернаті людей з інвалідністю за непослух, хворобу, або ж просто так. У звітах Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Національного превентивного механізму час від часу описують подібні антигуманні практики, як ізоляція людей у «карцерах». Це вкотре підкреслює подібність інституцій до в’язниць, за тим лише винятком, що в інституціях перебувають не злочинці, а люди з інвалідністю, позбавлені належної підтримки від держави.
«У мене є ще одна мрія – ніколи більше не жити в таких місцях»
Мирослав каже, що доступ до новин й телебачення в них є. Ну, звісно, якщо випускають з ізолятора. Також додає, що й війну вони в інтернаті дуже добре відчувають, що до кордону з росіянами звідси якихось 10 кілометрів. А от укриттів у них немає.
«Знаєте, в мене є кімната. Я сиджу, дивлюся у вікно, а там місяць у небі і все видно. І бачу, як летить. Чутно, як воно гупає. Чутно, як шахеди й ракети летять. Інколи над інтернатом такий свист. Мені дуже страшно. Якщо тривога – по палатах. Ще кажуть телефонами не світити. Все. А раз воно як гупнуло, ми всі з палат повискакували з переляку. Санітарки сплять, їм хоч би шо. Приїжджають всякі перевірки, ми жалуємося, кажу їм – чуєте, як гупає? “Да-да, чуємо, ми щось придумаємо”. І по сей день вони думають».
Цей приклад є гірким та прикрим свідченням того, що за безпеку й життя людей в інтернатах ніхто не дбає. Достатньо пригадати історію Сумського геріатричного пансіонату, де ніхто не подбав про своєчасну евакуацію й у вересні 2024 у пансіонат таки стався приліт, що забрав життя кількох мешканок.
Мирослав додає, що йому в інтернаті часто розповідають, що б могло з ним бути, якби він знайшов опікунів, або родину. Мовляв, от тоді ти б мав право вийти звідси, переїхати і робити, що схочеться. Однак хлопець уже не має ніяких ілюзій щодо життя. Й каже, що попри все плекає тільки свої власні бажання. Запитую, про що ж він мріє. Як би хотів розпорядитися власним життям. Мирослав відповідає просто і гідно:
«Моя мрія стати двірником. Замітати, фарбувати, білити. І я б міг це і тут робити, але не дають. Я хочу жити, як усі люди. А тут хіба доживаєш свій вік. Тут сидіти мені не хочеться, вислуховувати ті матюки, дивитись на цей біль, коли погано ставляться до нас. Я інколи не здержуюсь, коли бачу, як санітар приходить і б’є хлопця. Питаю – нашо ти його ударив? Мене це вже не ображає, а больно просто. Іду захищати того, кого вдарили. Я цього всього не хочу вже. Тут у мене немає бажання жити. Але, думаю, воно б з’явилося, якби я звідси вийшов. У мене є ще одна мрія – ніколи більше не жити в таких місцях. Сюди, якщо попав, то дороги в інше життя звідси уже немає. А я не хочу бути в інтернаті до смерті. Не хочу».
Персонал переконує Мирослава, що він буде в інституції до старості. Що інших альтернатив у нього немає і не буде. Але хлопець вірить в інше. Хоча він і змирився з тим, як уже є, все ж він не покидає надії одного дня назавжди зачинити за собою двері катівні-інтернату.
Попри те, що інституції і досі залишаються гнітючою реальністю для Мирослава та ще десятків тисяч людей з інвалідністю, сьогодні в чоловіка є надія, що невдовзі його мрії про незалежне життя, повноцінну роботу, можливість власноруч облаштовувати побут та розпоряджатися своїм життям нарешті здійсняться. Україна на найвищому рівні зобов’язалася відмовитися від ганебної практики ізоляції та сегрегації людей з інвалідністю в інституціях та працювати над упровадженням підходів незалежного життя в громадах для кожного та кожної. Саме деінституціоналізація має стати рішенням, що назавжди залишить у минулому приниження людей в інституціях, зневажливе ставлення до них працівників закладів, системне знеособлення дорослих людей з інвалідністю та старшого віку, позбавлення їх права будь-якого вибору, а найголовніше, права на гідне та вільне життя.
Усе про шлях людей з інвалідністю до незалежного життя можна дізнатися на платформі ГО «Fight For Right» diukraine.info та в соцмережах організації.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” в межах проєкту “Створення передумов для незалежного та гідного життя для всіх”. Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.
