Олегу Грачову за 60 років. Він народився в Броварах Київської області, але вже понад 12 років є бранцем інституційної системи. Олег має якісну економічну освіту та вчений ступінь кандидата економічних наук. За плечима досвід власної підприємницької діяльності, а також найманої праці. Жодних проблем із законом чоловік ніколи не мав, однак все-таки опинився в ув’язненні спершу в психіатричній лікарні, а згодом у психоневрологічному інтернаті.
«Із 1 грудня 2012-го року почалася моя нинішня “психіатрична каденція”, коли мене забрали в психіатричну лікарню ім. Павлова. Там мене протримали 21 місяць у 21-му закритому відділенні без перерви і потім, у 2014 році, 27 серпня, привезли прямо в Пуща-Водицький психоневрологічний інтернат, де я з того часу дотепер і перебуваю, проживаю, зареєстрований».
Тотальна ізоляція в закритих відділеннях
Три з половиною роки Олег перебував у закритому відділенні психоневрологічного інтернату без права вийти, але у 2018 році за сприяння Громадянської комісії з прав людини чоловіку вдалося перевестися у відкрите відділення.
Олег розповідає, що закрите відділення – це абсолютна ізоляція і замкнутий простір для людини. Вийти на вулицю мешканець може тільки в окреме відгороджене місце і за пильного супроводу персоналу. Мешканці сегреговані від тих, хто живе у відкритому відділенні. За межами цього місця можна побувати, тільки якщо допомагаєш персоналу: виносиш сміття, переносиш продукти і їжу, або якщо тебе відвідують родичі і виводять на прогулянку.
«Із закритого відділення виводили тільки чотири рази на день – на прийом їжі з другого поверху на перший. Ну, і з весни до осені, коли не холодно, то виводили на прогулянки в окремо загороджений двір. Але це все ж таки краще, ніж було в лікарні… Там за 21 місяць перебування у 21-му відділенні лікарні за його межі мене виводили лише сім разів. Двічі на рентген, одного разу на приблизно півторагодинну прогулянку на подвір’я, і кілька разів на медичне обстеження».
Психотропні препарати як невідʼємна частина рутини
Одним із найболючіших спогадів Олега про закриті відділення лікарні та інтернату є примусове вживання психотропних препаратів. Відмовитися від таблеток було неможливо, адже тоді працівники закладу погрожували ввести ще більш сильнодійні препарати, транквілізатори тощо.
«Двічі на день відмовлятися було неможливо. Можна було обманювати, тобто робити вигляд, що прийняв, але медичний персонал дуже прискіпливо перевіряв це і стежив, щоб ми запивали пігулки і ковтали їх. У закритому відділенні інтернату приблизно було те саме спочатку. Майже кожну зміну давали таблетки, дози були трошки більші, ніж у лікарні Павлова. Також двічі на день – після сніданку і під час вечері. Усе залежало від зміни, деякі санітари і медсестри не вимагали вживати таблетки, інші ж вимагали. Пізніше дозування зменшили і вже давали одну пігулку на день, або половинку. Чому ці таблетки давали, я так і не отримав пояснень. Мовляв, “вам призначено, тому не розмовляйте, а ковтайте і все”».
Чоловік пригадує, що поміщення його в закрите відділення, де він був повністю відрізаний від соціуму і постійно нашпигований пігулками, – це рішення його опікунки, а не його власне, оскільки Олег був позбавлений дієздатності судом.
«Усе вирішує опікун/-ка. Тобто людина, яка втратила цивільну дієздатність, вона стає “ніщо” в будь-якому вимірі. Її слова, звернення, вони всі трансформуються і розглядаються через точку зору і позицію опікуна/-ки. Формально опікункою є моя сестра, але в дійсності ми з нею ніколи в таких стосунках родинних або дружніх ніколи не були. Якщо було потрібно щось із нею вирішити, то ми домовлялися через матір, у нас вона була посередницею».
Умови побуту, сусідство та відносини з персоналом
Умови проживання в інтернаті дуже аскетичні, за розповіддю Олега. Приватного простору або власного куточка людина в інтернаті не має, а змушена ділити тісні квадратні метри з сусідами. Чоловік каже, що йому ще пощастило, оскільки сусідів у нього було тільки двоє, а в інших кімнатах могли мешкати одразу шестеро чоловіків.
«Кімната невелика, то в ній поміщалось три ліжка і два стільці, більше нічого. Тобто вона призначена, мабуть, початково для двох осіб і якоїсь шафи. Але оскільки людей в інтернаті багато, всі кімнати були переповнені. Там, де мала би бути шафа, або стіл зі стільцями, доставляли ще одне-два ліжка. Ну треба ж кудись людей подіти», – розводить руками Олег.
«Треба розуміти, що це закрите приміщення. Там мінімум можливостей і дуже багато прикладів, коли сусіди один одного не поважають, принижують. Але в мене відносно непогано. Чоловіки були нормальні до того, як потрапили в інтернат. Один військовий колишній – майор відставний, а інший був учителем. Такі худенькі чоловіки, жодних ознак, що вони пиячили або подібного, там не було».
Олег зазначає, що ставлення персоналу до нього було відносно непогане, тому в разі необхідності від міг звернутися за допомогою. Санітари і самі під час обходів неодноразово говорили, що чоловіку не місце в закритому відділенні і його варто перевести у відкрите, але це питання не було у їхній владі.
«Я звертався зі своєю ситуацією до санітарів, кажу, як таке може бути, я не скоїв ніяких злочинів, не погрожував нікому, проявів моєї психічної хвороби також не зафіксовано. Вони кажуть: “Ми нічого не знаємо, можемо лиш в побуті допомогти і підтримати”. <…> В адміністрації мені кажуть: “Якщо ти сам не будеш вирішувати свої проблеми, то за тебе ніхто говорити не буде”. Ну, в принципі, в цьому є логіка. Я багато часу був відірваний від людей, у замкненому середовищі, у специфічних умовах проживання. А зараз моє незалежне життя тільки в моїх інтересах».
Діагноз та підстави до інституціоналізації
Уже тривалий час Олег протистоїть системі, що визнала його недієздатним та запроторила до інтернату. Чоловік пройшов уже безліч комісій, співбесід і медоглядів. Врешті не без підтримки громадських активістів, чоловіку вдалося частково відновити свою дієздатність. Однак досі будь-які органи влади і заклади керуються лише документами, що встановлюють його діагноз.
«Я ознайомився з висновками судово-психіатричних експертиз, на підставі яких судом мене спочатку обмежили в цивільній дієздатності, пізніше позбавили зовсім, а потім відмовляли в моєму позові про відновлення цивільної дієздатності. На кожне таке звернення мені доводилося проходити судово-психіатричну експертизу, і там, крім самого діагнозу – шизофренія, фактів прояву хвороби моєї психіки не зафіксовано. У 2012-му році мене забрали в лікарню на підставі супроводу дільничного психіатра. Він записав, що стан здоров’я мій погіршився, тому мене швидкою допомогою завезли в психіатричну лікарню. У лікарні Павлова розмова одна: привезла швидка допомога – значить, у тебе щось було, так просто привезти не могли».
Чоловік стверджує, що його помістили в психлікарню, а пізніше і в інтернат за принципом узагальнення. Багато людей із діагнозом шизофренія мали схильність до злочинів, насилля, погроз і агресивної поведінки, також багато стають алко- та наркозалежними. Однак у його особовій справі немає жодних подібних прецедентів, що могли б стати підставою для його інституціоналізації.
«Пояснення мого перебування там ґрунтується на подібності. Тобто: “Ось у нього такий діагноз, і в тебе такий самий діагноз. Той уже скоїв щось, а цей, вірогідно, може скоїти. І тому нехай буде тут, і всім буде спокійно”. На всі мої спроби і бажання вийти з інтернату мені кажуть: “А чого тобі тут не подобається? Тут тобі накрито, помито, чисто, за тебе все продумано, тобі ні про що не потрібно турбуватися, живи так, як вирішили. І діагноз не ми встановлювали, і не ми позбавляли цивільної дієздатності”».
Бажання вийти з інституції та підтримка правозахисних організацій
Незважаючи на те, що Олег уже понад 10 років проживає в інституціях, чоловік так і не змирився зі своїм становищем і продовжує шукати виходи і можливості знову жити вільно і незалежно. Чоловік стверджує, що до своєї першої госпіталізації в лікарню ім. Павлова він ніколи не звертався за психологічного або психіатричною допомогою, не давав згоди на лікування та не відчував жодних труднощів самостійного життя. Тому з моменту його інституціоналізації внутрішній опір поневоленню лише наростав.
«Відчуття неприйняття і незгода з психіатричною діяльністю відносно мене, воно присутнє з першого дня 2012-го року і дотепер. Я не погоджуюсь і вважаю дії психіатра незаконними щодо мене. Тобто я розумію, що вони чогось хотіли, можливо, якось “допомогти”, але я з цим не погоджуюсь».
Значною підтримкою в боротьбі Олега за право жити гідно і незалежно для чоловіка стали громадські організації та активісти. За сприяння та участі Громадянської комісії з прав людини йому та ще кільком чоловікам вдалося домогтися переведення із закритого відділення інтернату до відкритого без узгодження з опікункою. Це стало першим кроком до свободи для чоловіка.
«Я тоді не дуже відреагував на ті зміни, відверто кажучи, тому що 21 місяць вимушеного вживання психотропів у лікарні Павлова і ще пізніше в інтернаті давалось взнаки. Вони дуже гальмують нервову систему, моя реакція була дуже уповільнена. І був один момент, коли представник цієї Громадянської комісії порадив записати в моєму зверненні, що моїм представником є він. Але в тому стані я розгубився і не вказав цього, тому далі довелося рухатися самостійно…»
Чоловік розповідає, що його товариш погодився, щоб його інтереси представляв юрист Громадянської комісії, завдяки чому процес відновлення його цивільної дієздатності та виходу з інтернату значно прискорився. Супровід організації та Української Гельсінської спілки з прав людини під час проходження судової психіатричної експертизи став каталізатором розгляду справи, тому частково дієздатність було відновлено вже за першого судового слухання. Невдовзі товариш Олега зміг покинути інтернат.
Олег також пригадує, що в той період із візитами та перевірками в інтернаті неодноразово бували представники Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, однак долі мешканців інтернату викликали в них значно менший інтерес, аніж у громадських організацій і активістів.
«За двері закритого відділення вони ніколи не проходили. Бо їм показували тих людей, які лежали й ходили у відкритому відділенні, їхні кімнати і зони відпочинку, де люди дивилися телевізор. А от уже в ті дальні кутки вони ніколи не заходили, і я з ними там розмови мати ніяк не міг».
Чоловік визнає, що його переведення до відкритого відділення – це заслуга громадськості та активістів, які допомогли йому почати відстоювати свої права на тому етапі. Однак попереду в Олега довгий шлях до виходу з інтернату.
Втрата базових навичок внаслідок тривалого перебування в ізоляції
Отримавши можливість час від часу виходити за межі інтернату, Олег усвідомив, який колосальний відбиток залишила багаторічна інституціоналізація на його навичках, звичках та способі життя. Проблемою, що відчувається найгостріше, стали втрачені та розірвані соціальні зв’язки. Чоловік втратив контакти з родичами, друзями та знайомими і залишився самотнім.
«Матері вже немає. Знайомі, з якими я міг спілкуватися, наприклад, щодо працевлаштування, хтось уже помер, хтось виїхав… А якщо інтернат знаходиться в чужому для тебе місті – ти тут зовсім чужий».
Інший наслідок інституціоналізації – це втрата багатьох навичок незалежного життя. Оскільки люди, які тривалий час живуть в інтернаті, позбавлені можливості самостійно влаштовувати свій побут, багато навичок деградують. Олег зізнається, що однією з найбільших проблем стала втрата навички орієнтування в місті та користування громадським транспортом.
«У перший період, коли я рухався містом, то не міг згадати, в який бік мені йти. Наприклад, на Хрещатику переходити, на яку лінію метро, який тролейбус куди їде. Тому спершу я дуже багато рухався по місту пішки, цікавився в перехожих та навіть у працівників інтернату, як і куди дістатися. Старався хоча б дві години пройтися і поїздити Києвом, різними маршрутами, щоб знову навчитися вільно пересуватися».
Опікунські та власні кошти в інтернаті
Важливою навичкою, яку Олегу довелося занову формувати та практикувати, стало користування коштами. Упродовж багатьох років життя у статусі “недієздатного” чоловік не мав жодної можливості мати власні кошти і розпоряджатися ними. Левова частка його соціальної допомоги йшла на рахунок інтернату, іншу перераховували опікунці чоловіка. Без власних коштів чоловіку доводилося покладатися виключно на ті блага, які надає інтернат. Ситуація дещо покращилася у 2023 році, коли Олегу вдалося відновити дієздатність у суді.
«Я вже можу сам розпоряджатися своїми там 600 гривнями, щось купити собі – якесь яблуко або чай. Раніше і того не було… Грошей, які мали би витрачати в моїх інтересах, я ніколи не бачив. 25% йде на рахунок опікуна/-ки, який/яка має використовувати їх в інтересах “підопічного”. Використовують вони їх там кожен по-своєму, залежно від можливостей і моральності тих опікунів. Деякі пропивають, деякі не приходять зовсім, деякі приносять частку, а деякі турбуються досить сумлінно і приходять майже кожного тижня, приносять необхідне, годують, підтримують, забирають у відпустку когось на місяць. Деякі люди, навіть якщо їм щось дають, то вони цим обмінюються. От їм зробили передачу, щось їстівне наприклад, вони його зразу обмінюють на цінні речі, або на запаси. Хто не має пенсії і від родичів якихось грошей, той може заробити у співробітників. За допомогу співробітникам вони розраховуються – дають окріп, чай, щось таке».
***
Попри певні зрушення та зміни в становищі Олега, як-от часткове поновлення дієздатності, його «психіатрична каденція» і досі триває. Незважаючи на якісну освіту та вчений ступінь, чоловіку відмовляють у будь-якій роботі з огляду на запис про дієздатність. Єдиним можливим варіантом, що пропонують Олегу, є віддалена робота. Однак це потребує тривалого часу для набуття навичок користування комп’ютером. За підтримки художника та волонтера Станіслава Туріни чоловіку поступово вдалося опанувати таку важливу в сучасному житті навичку, як користування телефоном. Сам Олег бажає працювати оффлайн, щоб мати змогу якісно соціалізуватися та відчувати себе частиною суспільства та громади. 12 років поневолення залишили глибокий відбиток на світосприйнятті чоловіка, але він упевнений у тому, що рано чи пізно незалежне життя за межами інтернату буде знову доступним для нього.
Більше про історію життя Олега дивіться у відео https://www.youtube.com/watch?v=Vfzm-LDYQv8
Ця публікація підготовлена Fight For Right за сприяння Disabled People’s Organisations Denmark (DPOD) та фінансової підтримки New Democracy Fund (NDF) у межах проєкту «Fostering dеinstitutiоnаlisаtiоn of people with disabilities in Ukrаinе», але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку DPOD та NDF.
