Вихід з ізоляції інтернату, дорослішання й особистісне формування в колі нової родини кардинально змінили вектор життя Кирила Богданюка та відкрили недоступні раніше можливості самореалізації. Друга частина інтерв’ю з Кирилом присвячена його творчості, волонтерству та громадській діяльності, а також його баченню змін в Україні.
Про роки дитинства Кирила, проведені в інтернаті, та обмеження інституційної системи читайте в першій частині інтерв’ю.
Творча самореалізація
Для Кирила мистецтво та творчість – невід’ємна частина життя. Художній талант вплинув на графік, особистісний розвиток, а також став його основним джерелом заробітку. Творчість стала ключовою частиною ідентичності чоловіка. Кирило визнає, що в Україні стигматизують людей з інвалідністю в суспільстві, а інвалідність продовжують сприймати як визначальну характеристику людини. Та саме творчість допомогла змістити фокус сприйняття Кирила суспільством не крізь призму інвалідності, а як митця з унікальним стилем та талантом.
«Творчість завжди впливає (на сприйняття – прим. ред.). Хочеш-не-хочеш, але якщо маєш якийсь талант, то люди це завжди помічають і ставлять на перше місце. Спершу творчість, а за нею вже ти як людина. Творчість справді змінює акцент, змінює тебе і наповнює. Але головне, щоб була середина, щоб творчість не поглинула твою особистість цілком, адже ти можеш загубитися в цьому житті і цьому світі».
Уперше художній талант Кирило проявив ще в інтернаті, коли заклад із майстер-класом відвідала художниця, яка працює в техніці енкаустики – створення полотен за допомогою воску, розігрітого на прасці. До цього вчителі образотворчого мистецтва інтернату не вбачали жодного потенціалу Кирила та не вірили в нього, зокрема і через його інвалідність. Юнак і сам не вірив у те, що мистецтво може бути доступним для нього і тривалий час тримався осторонь навіть уроків малювання. Та того разу цікавість виявилася сильнішою, і Кирило вирішив спробувати себе в енкаустиці. Художниця, яка проводила майстер-клас, спочатку відмовляла хлопця, мовляв, праска і розпечений віск є дуже небезпечними і можуть завдати йому шкоди.
«Я не здавався, і врешті сказав, що дайте мені праску, і якщо я обпечуся — заберете її в мене, і я більше ніколи до неї не торкнуся».
Наполегливість Кирила в сумі з сильним бажанням творити та виражати себе через колір, форму та текстуру врешті взяли гору. На початку було багато опіків і болю, експериментів і невдач, але крок за кроком Кирило опанував техніку і віднайшов свій власний художній стиль – унікальний та неповторний, такий, що відображає його внутрішній світ, життєвий досвід та світогляд.
Волонтерство та робота з дітьми і молоддю
Для Кирила творчість стала не лише ремеслом та справою покликання, але й способом комунікувати свої цінності та просувати розуміння важливості захисту прав людей з інвалідністю в Україні. В юнацькому віці Кирило волонтерив у дитячому таборі, де проводив мистецькі майстер-класи. Це дало унікальний досвід хлопцю, оскільки він не тільки спробував себе помічником вожатого та майстра, але й усвідомив різницю в сприйнятті інвалідності дітьми та дорослими. Кирило побачив, що діти зовсім інакше сприймають інвалідність і відмінності людей. Замість осуду, образ та презирства, які часто виявляють дорослі, діти щиро цікавляться та намагаються зрозуміти, чому одні люди відрізняються від інших.
«Мене навіть шестирічна дитина може спитати: “Що з твоїми руками?”, або запитати в батьків, чому я якось не так ходжу. Далі все залежить від того, як батьки це пояснять дитині – чи змінять тему і відмахнуться від цього питання, чи поговорять відкрито про те, що таке інвалідність, що не можна тикати пальцями, а потрібно ставитися з повагою до всіх людей».
Кирило вважає саме дітей тим поколінням, з яким варто працювати вже зараз, і яке здатне впливати на зміну ситуації зі сприйняттям інвалідності в майбутньому. Виховання покоління, яке розумітиме важливість інклюзії і бачитиме людей з інвалідністю, як не окрему касту, а як частину нашого соціуму, може стати основою для формування свідомого і толерантного суспільства в Україні. Саме творчість є тим інструментом, завдяки якому можна вести діалог із дітьми, демонструвати їм різноманітність та доносити цінності рівності та поваги до кожної людини.
«Із дітьми краще і легше працювати, звичайно. Поки ще в них свідомість, підсвідомість формується, ми можемо закласти туди важливі цінності та виплекати в них розуміння, як потрібно ставитися до людей з інвалідністю».
Кирило зазначає, що з молоддю та дорослими також важливо продовжувати працювати, адже саме вони мають ресурси та можливості вже сьогодні змінювати українське суспільство і робити його кращим.
«Якби в школах, коледжах і університетах говорили про інвалідність, якби це був урок про толерантність, інклюзивність та доступність, тоді щось, може, і змінилося б у сприйнятті людей з інвалідністю. Особливо, якби до таких освітніх заходів долучалися безпосередньо люди з інвалідністю, а не лише вчителі або викладачі».
Як громадський діяч та митець, Кирило прагне власним прикладом та досвідом вплинути на свідомість дітей та молоді та почати змінювати ситуацію зі сприйняттям людей з інвалідністю в українському суспільстві, хоча б на локальному рівні.
«Саме з дітьми я дуже багато працюю як волонтер, проводжу художні майстер-класи з енкаустики. Так я можу розказати про себе дітям, показати себе і свої вміння, а також даю можливість розкрити власні таланти. Коли діти бачать, що я праскою не прасую, а малюю, їхня думка про мене змінюється, змінюється їхнє бачення, адже вони розуміють, що я можу робити щось таке незвичне і цікаве. Не кожна людина могла б таке робити, а от я – хлопець з інвалідністю – таке можу і роблю. Не можу сказати, що даю якийсь приклад, я просто займаюся справою, яка мені подобається. І водночас намагаюся продемонструвати спільству, що ми (люди з інвалідністю – ред.) можемо ще, показати себе і проявити себе, свої вміння і таланти».
Проблеми доступності, дискримінації та стигматизації в Україні
Окрім волонтерства та роботи з молоддю, Кирило також є активним громадським діячем. У 2020 році чоловік заснував громадську організацію «Захисту прав та інтересів молоді з інвалідністю “Безбар’єрність”». Як людина з інвалідністю, Кирило з власного досвіду відчуває численні обмеження, знає про проблеми доступності та практики дискримінації у повсякденному житті.
«В Україні є значні проблеми з доступністю, які і я, і мої друзі, знайомі, зокрема на кріслах колісних, відчувають повсякденно. Елементарно сходити в туалет в громадському місці – це великий виклик. Немає достатньої кількості вбиралень в принципі, немає доступних умов. Так само людям на кріслах колісних часто доводиться користуватися чиєюсь допомогою, щоб сісти в звичайний автобус, коли їм допомагають сісти і скласти їхнє крісло, оскільки доступного транспорту зі спеціальним простором для крісла колісного і можливістю зафіксувати його, з доступним заїздом і комфортними умовами майже немає».
Саме усвідомлення численних проблем з доступністю та забезпеченням прав людей з інвалідністю в Україні спонукало Кирила займатися громадською діяльністю та самому стати агентом змін. Чоловік переконаний, що люди з інвалідністю безпосередньо мають брати активну участь у громадських та політичних обговореннях щодо змін у політиках та практиках задля врахування власних інтересів і реалізації прав людей з інвалідністю в Україні.
«Ще молодшим я дуже хотів змінювати цей свій і Україну. І я хочу продовжувати це робити зараз. Але, на жаль, є перешкоди, які дають тобі “стоп” і призводять до розчарування, втоми, іноді опускаються руки… Особливо, коли ти звертаєшся до місцевої влади і постійно отримуєш відмовки: “У нас немає фінансування, немає ще чогось, ми не можемо, у нас Covid, у нас ще щось…” А прохання було просто зробити елементарний пандус – це просто цемент, вода, пісок і пара робітників. Але цей пандус дозволить людям на кріслах колісних вільно підніматися до власного під’їзду, а не бути постійно замкненими в квартирах, бо немає простих умов доступності».
Кирило зауважує, що опір громадській діяльності у сфері інвалідності чинить не тільки місцева влада, але й суспільство, що є дуже прикрим та гнітючим маркером його низького рівня освіченості, розуміння та толерантності до людей з інвалідністю. Люди прагнуть уникати теми інвалідності і роботи з нею, заплющувати очі на проблеми доступності та ігнорувати потреби людей з інвалідністю. На жаль, стигматизація та дискримінація за ознакою інвалідності залишається формалізованою в суспільстві.
У цьому контексті важливою є активна роль людей з інвалідністю у впливі на всі процеси, лідерство в ініціюванні обговорень та плануванні змін, а також просвітницькій діяльності. Саме голос людей, які не з чуток знають про бар’єри в повсякденному житті, перешкоди для інтеграції, освіти, праці та самореалізації, здатний включити питання забезпечення прав людей з інвалідністю та доступності у порядок денний суспільних та політичних процесів.
«В Україні є багато проблем, про які нам терміново треба, я би сказав, кричати, викривати їх, і змінювати. У мене є знайомі, які воюють на Курському напрямку, на Донецькому, і я розумію, що багато хто з них після повернення матиме інвалідність. Тобто ця проблема в Україні стрімко загострюється, а доступність і інклюзія не поширюються. Тому коли я заснував громадську організацію, я розумів, що мені треба говорити про інвалідність і просувати доступність та інклюзію дуже наполегливо».
«Усе залежить від суспільства і від нас»
Кирило продовжує боротьбу і за підтримки однодумців та однодумиць намагається просунути важливість інклюзії та безбар’єрності в Україні. Чоловік прагне зберегти фокус уваги суспільства на важливості прав людей з інвалідністю в часи війни, коли кількість людей з інвалідністю невпинно зростає. Однак йому часом здається, що досягнення цих важливих цілей все більше віддаляється. Боротьба стає все складнішою, а результатів усе менше.
«Навіть не знаю, хто чи що може посприяти, щоб все це нарешті відбулося і реалізувалося. Тому що на папірці в нас безбар’єрність дуже гарна, а на практиці це все дуже плачевно. Було б чудово, якби у нас була якась супертаблетка від дискримінації і бар’єрів, яку Україна прийняла б і все одразу налагодилося – і прав людей з інвалідністю дотримувалися, й ідеальні умови інклюзії і доступності були забезпечені…»
Попри всі складнощі, що виникають на шляху Кирила як громадського діяча, він не відмовляється від відповідальності та вірить, що люди з інвалідністю мають потенціал досягти якісних змін в Україні. Саме люди з інвалідністю здатні стати тією «супертаблеткою», що запустить у державі ключові процеси реформ та трансформацій задля досягнення рівності.
«Насправді все залежить від суспільства і від нас – як ми готові працювати і боротися, а суспільство готове змінюватися і приймати нас. Коли нарешті ми досягнемо інклюзивного суспільства, справедливих законів і рівності для всіх, тоді ми просто скажемо – “Нарешті! Скільки років було покладено, але ми змогли!” Але зараз до цього ще далеко… Зараз треба все-таки битися, здобувати своє, щоб просто бути частиною суспільства, пересуватися вільно, вчитися, працювати і жити як всі інші люди».
Ця публікація підготовлена за сприяння Disabled People’s Organisations Denmark (DPOD) та фінансової підтримки New Democracy Fund (NDF) в межах проєкту «Fostering dеinstilutiоnаlisаtiоn of people with disabilities in Ukrаіnе», але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку DPOD та NDF.
