“Найбільше мені запам’яталися холод та голод. Через обстріли до лікарні не привозили продукти та вугілля для опалення… Я весь час думала про їжу, ми постійно говорили, хто зараз що би з’їли та що ми будемо їсти, коли повернемося “на свободу”.
“Закриті заклади мають горіти в пеклі. Я хочу, щоб херсонську лікарню знесли і залишили тільки один корпус, який має стати музеєм психіатрії. Водити туди екскурсії – люди будуть дивитися великими очима та казати “ми не знали, що тут таке було, якби ми знали, ми б щось зробили”, або “цього не може бути, напевно вони перебільшують” і “не все так однозначно”.
Олена Вінсент, менеджерка ГО “Вікімедіа Україна”.
Деінституціоналізація, або ДІ – складний та багатогранний процес, що охоплює величезний пласт роботи – від зміни законодавства до створення соціальних послуг на рівні громад та навчання соціальних працівників і працівниць. Результатом ДІ має стати зникнення інституційних закладів, адже в них не буде потреби, коли кожна людина з інвалідністю зможе отримати всі послуги на рівні громади й жити незалежне та гідне життя.
Тим не менш, у центрі змін (читайте про них у матеріалі Теорія змін від Fight For Right) стоїть людина, під потреби якої і має підлаштуватися система. Ключове — почути досвід українок і українців, які стикнулися з недоступністю послуг у громадах та інституціями напряму.
Під тегом “особистий досвід” Di Ukraine збирає історії людей з інвалідністю.
Війна росії в Україні: чотири переїзди та психіатрична лікарня під окупацією
Своїми спогадами про перебування в херсонській обласній психіатричній лікарні з DI Ukraine поділилася Олена Вінсент. Свій досвід перебування у лікарні вона також описала у своєму щоденнику у TikTok.
Олені 37 років, зараз вона проживає у Батумі (Грузія), працює менеджеркою двох громадських організацій, захоплюється настільними іграми та професійно грає в спортивну мафію.
За час війни в Україні жінці довелося пережити чимало. У 2014 році вона переїхала з Сімферополя до Львова через російську анексію Криму, у 2019 зі Львова вона переїхала в Херсон, де в лютому 2022 року потрапила в російську окупацію. Уже з Херсона Олена переїхала до Грузії, з трьома котами та собакою.
Станом на 24 лютого 2022 року Олена перебувала в психіатричному стаціонарі, куди оформилася за тиждень до повномасштабного вторгнення, адже це було вимогою до оформлення інвалідності (мінімум три тижні у закритому відділенні стаціонару).
Психіатрія в окупації: голод, холод і примусова праця “за їжу”
За її словами, найбільше запамʼяталися холод і голод, адже через обстріли до лікарні не привозили продукти та вугілля для опалення.
“Температура впала градусів до 4, і персонал не дозволяв нам брати більше двох ковдр, а вони були дуже тонкі й зовсім не гріли. Мені вдалося заховати третю ковдру, і я діставала її, коли санітарки не бачили, щоб трохи зігріти ноги. Через обстріли і холод ми спали одягнені, прямо в зимових куртках, але це не допомагало”.
Олена згадує, що, коли вона повернулася додому та лягла в гарячу ванну, то зрозуміла, що не відчуває температури.
“Моє тіло за ці тижні настільки охололо, що мені знадобилося ще кілька днів, щоб знову почати відчувати тепло”, – ділиться жінка.
Із їжею також було все дуже погано – і не через те, що не було змоги її дістати в персоналу.
“Я весь час думала про їжу, ми постійно говорили, хто зараз що б з’їв і що ми будемо їсти, коли повернемося “на свободу”. Кілька разів не було води, що помити посуд, і нас змушували їсти руками з миски”, – згадує також вона.
Щоб “заробити” додаткову їжу, треба було зробити щось із роботи санітарок – наприклад, помити підлогу, погодувати чи помити важкохвору, поміняти памперс тощо — за це, якщо пощастить, могли видати бутерброд.
Олена згадує, що не робила цього, тому сиділа голодна, але якось її товаришка, яка мила підлогу та опікувалася важкохворими, поділилася з нею тими бутербродами.
“Вона “заслужила” два бутерброди, і один дала мені. Для мене тоді це була така етична дилема – брати їсти чи не їсти. Я з’їла. Ще був один раз коли дівчата весь вечір мили підлогу і за це отримали тільки залишки супу з обіду, де були тільки макарони та вода. Вони були розчаровані”.
Обмеження звʼязку і штучний голод
Обмеження звʼязку у лікарні були ще до окупації – до повномасштабного вторгнення телефони у лікарні видавали на 1 годину в день, після – на пів години, але не щодня.
В один із таких вечорів жінці дивом вдалося зловити інтернет. Тоді Олена написала допис у фейсбук про умови перебування в лікарні, після чого телефон у неї забрали.
“Я не знала, що за ніч пост набув розголосу, і на наступний день мене викликав головний лікар і сказав, що він кожен день їздить машиною в місто і може привезти їжу для мене. І це все було штучно, вони могли спокійно привозити їжу з міста, просто не вважали це важливим”, – ділиться жінка.
Коли вона сказала головлікарю, що їжа потрібна не тільки їй, а ще 40 жінкам, то це закінчилося нічим – продукти на відділення так і не почали привозити. Єдине, інша лікарка, на яку вийшли правозахисники, видала їй півкілограма цукерок, якими вона поділилася з товаришкою, яка її пригощала раніше.
“Коли я виписалась, потім ще кілька разів ходила до лікарні і приносила дівчатам їжу”, – згадує Олена.
Проблеми були і з водою, і теж штучні, пояснює жінка:
“Персонал набрав дуже багато води, ми тягали ці відра безкінечно, але коли разом зі світлом вимкнули воду, нам не дали користуватися тією, що набрали. Її просто замкнули на ключ і все. Нам не дозволяли змивати в туалеті (на 46 жінок 4 унітази!), не дозволяли мити руки після туалету (а нагадаю, що кілька разів ми їли руками).
У медсестер був літровий санітайзер (може, і не один), та вони і ним не дозволяли користуватися пацієнткам лікарні, тільки іноді, якщо сильно посваритися з ними.
Безпека в окупації: під обстрілами без укриття
У відділенні працювало два крила – в одному були нові пластикові вікна, але ту частину закрили, і мешканок замкнули у тій, де було звичайне радянське скло. Саме тому в них жахливо дуло. Крім того, мешканки відділення не ходили в укриття.
“По-перше, його в лікарні немає – був тільки підвал для картоплі. По-друге, більшості пацієнток на ніч дають сильнодіюче снодійне, щоб вони спали вночі та не заважали персоналу. В такому стані людей фізично неможливо розбудити та кудись вести. По-третє — вони просто не хотіли морочити голову”, – розповідає Олена.
Час від часу, за дуже інтенсивних обстрілів, пацієнток збирали, говорили, що зараз вони підуть у підвал, всім наказували одягатися, і тоді вони по кілька годин сиділи одягнені та зібрані, але так туди й не відвели жодного разу.
Одного разу їх так зібрали, коли ракета потрапила в харчоблок лікарні, згадує Олена:
“Я взяла з собою книжку, в мене її відібрали і сказали, що нічого з собою брати не можна. От це мене жахало набагато більше, ніж можливе влучання ракети: вони настільки вважали нас худобою, що не можна було навіть взяти з собою книжку, щоб чимось зайнятися під час тривоги. Я стала просто панічно боятися спускатися в підвал. Але цього так ні разу і не сталося”.
Тіснота, антисанітарія та два бутерброди з джемом
Після того, як окупанти закрили частину відділення, персонал зменшив кількість місць фізично. Тому у ті палати, що залишилися, довелося доставляти ліжка, і їх поставили просто без проміжків.
“Щоб дійти до свого місця, треба було буквально перелазити через інших людей. Іноді нас зганяли – всіх 40 людей – в дві останні палати, і змушували спати по дві людини на ліжку. Це були ліжка з панцирною сіткою, де це фізично неможливо”, – розповідає жінка.
Такі заходи пояснювали “безпекою”, але в тому не було жодної логіки.
“Тоді в мене другий раз у житті стався панічний напад. Але я, звісно, не могла сказати про це персоналу, бо тоді мені би зробили укол, і в разі реальної ракетної атаки я би не змогла рухатися”.
Олена наголошує – прямого контакту з окупантами ні в неї, ні в інших пацієнток не було. Усе, про що вона розповідає, робив український персонал. Росіяни рили окопи біля стін лікарні, жінки бачили пуски ракет, але в лікарню ті не заходили.
“Усе, що я розповідаю, робили українські санітарки, медсестри та лікарі, які роками працювали в цій лікарні і тільки чекали часу, щоб безкарно використати свою владу”.
Іноді, каже Олена, персонал все ж проявляв співчуття, але це порівнювано зі співчуттям у концтаборі:
“Уявіть ситуацію: есесовець проходить повз казарми концтабору, бачить голодну дитину, і віддає їй бутерброд із варенням, що зробила йому дружина на обід. І йде далі. Дитину завтра розстріляють. Нічого не змінюється, тільки він почуває себе героєм, що зробив добру справу. От тут ситуація та сама, бутерброди с джемом були, здається, аж два рази, але це абсолютно нічого не змінює”.
“Закриті заклади мають горіти в пеклі”
Олена вважає, що має памʼятати погане зі свого досвіду, щоб розповідати світу і не допускати, аби таке трапилося з іншими людьми.
Вона добре памʼятає пацієнток, каже, більшість дівчат поводилися дуже спокійно та врівноважено, були привітні та допомагали одна одній. На відміну від персоналу.
“А персонал наче сказився – одна з медсестер, яка не дозволяла відкривати кімнату з питною водою, прямо сказала: України тепер тут немає, кому ти будеш скаржитися?”
Олена наполягає – закриті заклади мають горіти в пеклі, а з частини з них можна зробити музеї.
“Люди будуть дивитися великими очима і казати “ми не знали, що тут таке було, якби ми знали, ми б щось зробили”, або “цього не може бути, напевно, вони перебільшують” і “не все так однозначно”.
